Олег Мартинюк: Право вибору. Обов’язок вибору

За великим рахунком, безпосередньо і самі межі та центри не такі вже й важливі. При умові, звичайно, цивілізованого підходу до виборів. Проте, у нас завжди звикли шукати підводні камені у будь-чому, а тим паче, у, так званій, нарізці округів. Одразу вмикається приспане візантійське мислення й звичка все вирішувати під килимом чи за кулісами. Одним словом, утаємничено, подалі від вух та очей широкого загалу. Та, менше з тим.

Для початку необхідно визначитися з базовими поняттями. Кого і куди ми обиратимемо.

Обирати будемо депутатів до Верховної Ради. Законодавчого органу України. Єдиного! Тобто, не до «Госплану», не в ЦК партії, хто ще пам’ятає, що це були за структури. А до, свого роду, Політбюро, органу, який ПРИЙМАЄ рішення.

Виходячи з цього, мусимо вималювати критерії до кандидатів. Необхідно відійти від згубного принципу висування «крєпкіх хазяйствєнніків». Спробую пояснити чому. Елементарно, тому, що їх дуже «крєпко» можна зловити за їх «хазяйство» і будуть вони тоненьким фальцетом наспівувати ту партитуру, яку їм, убогим, підсунуть. От і все пояснення.

Не варто аж надто сподіватись на «вічних депутатів», які свою присутність у Верховній Раді забезпечували бездоганним нюхом і гнучкістю хребта. Від таких також толку ніякого. Прогинатимуться й принюхуватимуться, а про виборця – забудуть начисто. Не до нього їм буде. Свої «пИтання» рішатимуть. І грошики затрачені на кампанію відбивати. Або «благодійнику» відробляти. Що ще гірше.

Не зовсім вірно висувати в депутати й горлопана-пасіонарія. Такого собі, професійного «правдомета» з ККД – 0,0. Масовика-витівника, що сенсом свого політичного життя бачить «поставити» якнайбільше запитань «що НЕ ТАК» у нашому домі й самому одразу на них відповісти. Щоправда не даючи рецептів і відповідей «ЯКИМ ЧИНОМ».

Шукати ідеального? Очевидно, що не знайдемо. Вже так склалося.

По-перше, було б дуже добре, якби кандидат був з місцевих. Людиною, що знається на проблемах регіону. Мав певний досвід перебування у представницьких органах влади. Був людиною небайдужою й не зажерливою. З твердими політичними переконаннями. Прямою спиною й тверезою головою.

По-друге, кандидат може бути й не обов’язково місцевим вихідцем. Але вся його попередня діяльність була спрямована на благо України й українців. Виборці мусять бути певні, що висунувши таку людину кандидатом в депутати, вони матимуть змогу, у разі потреби, спитати з нього по повній програмі. А він не уникне відповідальності. В цьому випадку – набагато складніше. Тут вже слід вмикати свої «думалки» й перебирати на себе частину відповідальності за висуванця.

І межі округів тут ні до чого. Межі, не адміністративно-територіальні – вони вторинні, мають бути встановлені у наших головах. І тільки.

Чи міг би когось запропонувати? Чому – ні? Можу.

Хоча б, – Михайла Ратушного, Валентина Наливайченка, Олексія Кайду, Степана Барну, з певними засторогами – Михайла Головка. Без конкретизації округів. Мені просто так здається, що вище названі мали б шанс. Пише За Збручем